Соціально-економічне становище українських земель XIV—XVI ст. 2 страница

Звичайно, у ВКЛ вживалися і деякі адекватні заходи відсічі. Проте, як правило, їх ініціювали окремі феодали — державці, зокрема українець, князь Костянтин Острозький (бл. 1460—1530), великий гетьман литовський. Серед його численних перемог особливо вирізняються дві: біля Лопушина на Волині (26 квітня 1512 p.), тоді 6-тисячне литовсько-польське військо роз­громило 25-тисячне військо Менглі-Гірея, звільнивши при цьому 16 тис. ясн-ру, і при Вільшаниці на Київщині (5 лютого 1527 p.), де князь розбив татар, військо яких усемеро переважало за чисельністю, і звільнив 40 тис. полонених.

Однак слід збагнути, що навіть такі перемоги не могли переломити про­сто таки катастрофічної для України ситуації: татарські напади ставали де­далі інтенсивнішими. З кінця 1490-х pp. проти України почала діяти ще одна грізна сила — Османська імперія. У 1498 р. татари з'явилися на Поділлі тав Галичині разом зі своїми сюзеренами — турками, і полонили більше 100 тис. селян та міщан. 1500 р. за намовлянням Москви татарська орда вторгласяу межі власне Литви, дійшла до Вісли. Інтенсивність, жорстокість і нищівність ординсько-турецької агресії стали домінуючим чинником життя в Україні для багатьох її поколінь аж до кінця XVII ст. На думку сучасних істориків, загальні втрати української людності у 1474—1694 pp. становлять від 1 млн (Б. Барановський) до 2—2,5 млн (Я. Дашкевич). Це був фактично геноцид українців, внаслідок якого цілі краї перетворювалися на пустки (Поділля, південна Київщина).

Найвагомішим фактором, що став на заваді винищенню українства і по-! неволенню його Кримом та Туреччиною, було українське козацтво, яке з'я­вилося на політичній арені у XVI ст.


Українські землі у складі Великого князівства Литовського та Речі Посполитої (XIV—XVI ст.)

Переходячи до розгляду проблеми українських земель у литовсько-мос­ковських відносинах XIV—XVI ст., доцільно наголосити на активній зовнішній політиці Литви стосовно Московського князівства у XIV ст. Опа­нувавши білоруські й українські землі, що, безперечно, зміцнило ВКЛ, ли­товські князі перейшли до наступу на Північно-Східну Русь. У союзі з сила­ми Великого князівства Тверського в 1368 та 1370 pp. Ольгерд намагався оволодіти Москвою, але зазнавши поразки під Любутськом, мусив укласти з нею мир. За Вітовта Москва, зважаючи на силу ВКЛ, уникала конфліктів з ним. 1404 р. Вітовт приєднав до своїх володінь Смоленську землю, мав вели­кий вплив на Тверське та Рязанське князівства і навіть на московського ве­ликого князя Василя І, який 1392 р. став його зятем, а, вмираючи, покли­кав Вітовта в опікуни свого 10-річного сина і спадкоємця — Василія.

Подальший розгляд змісту литовсько-московських відносин потребує виокремлення того етапу, коли вони почали визначатися іншими чинника­ми, і через це розвиватися у несприятливому для ВКЛ напрямі. За часів Іва­на III (1462—1505) Московське князівство перетворилося на могутню дер­жаву. До її складу було інкорпоровано Новгород (1478), Твер (1485), здобуто незалежність від Золотої Орди (1480). Іван III намагався поширити свою вла­ду і далі на південний захід Русі, зокрема на Чернігово-Сіверську землю, що спричинилося до війни з ВКЛ. Зав'язкою послугував перехід до Московщи­ни у 90-х pp. XV ст. сіверських князів Одоєвських, Воротинських, Бєльських та ін. зі своїми вотчинами. 1492 р. московські війська зайняли брянські міста Любутськ і Мценськ. Великий князь литовський Олександр, намагаючись уникнути війни з Москвою, вдався до дипломатичних заходів — підписання 1494 р. литовсько-московської угоди (за якою визнавалися московські на­дбання на Сіверщині) та одружився із донькою Івана III Оленою (1495). Про­те ці акції не умиротворили другу сторону: відтак дійшло до війни ВКЛ з Москвою, кульмінацією якої стала перемога останньої на р. Ведроші у липні 1500 p., де було розгромлене майже 40-тисячне литовсько-руське військо, а гетьман К. Острозький потрапив у полон. Московськими союзниками ви­ступали кримські та казанські татари. Останні допомогли здобути Путивль (серпень 1500 p.), який після цього був пограбований і спалений. Слід звер­нути увагу, що цей та багато інших фактів спростовують концепцію російсь­кої і радянської історіографії про "мирне і добровільне входження" Чергні-гово-Сіверських земель до складу Росії. Так званий Типографський літопис стверджує, що московські війська тут "многие грады и власти [волості], и села поплениша, а людей многих мечю і и огневи предаша и иных в плен поведоша". Кампанія завершилася невдалою облогою московським військом Смоленська. 1503 p. було укладено 6-річне перемир'я, на час якого визнава­лася зверхність Московського князівства над містами Черніговом, Староду-бом, Путивлем, Рильськом, Новгородом-Сіверським, Любечем, Гомелем, По­чепом, Трубецьком та ін. (всього 19). У жовтні 1508 р. Литва змушена була остаточно погодитися на перехід Сіверщини до Московської держави, яка


4 Історія України



Тема 4

взялася активно розбудовувати сторожову лінію міст-гарнізонів у цьому ре­гіоні аж до Путивля, ліквідувавши 1522 р. Сіверське удільне князівство. Під московською владою Сіверщина залишалася до 1618 р.

У 1522 р. Москва відвоювала у Литви важливий стратегічний пункт Смо­ленськ. У 1534—1537 pp. точилася невдала для ВКЛ Стародубська війна, а 1558—1583 рр. — виснажлива Лівонська війна, в яку втягнулися також Польща, Швеція та інші держави. На боці Литви, а потім Речі Посполитої вже тоді виступали формування українських козаків. Литва безуспішно на­магалася повернути втрачені землі. Московська експансія на Україну тим­часово призупинилася лише через виснаження Росії у війнах, особливо Лівонській, та її внутрішню дестабілізацію.

Розглядаючи протистояння через Україну між Москвою та Литвою, не­обхідно виділити поряд із воєнним і політичним ще один аспект — ідеологіч­ний. Відповідно до стану і потреб тогочасної суспільної свідомості названі суб'єкти міждержавних відносин кожен по-своєму ідеологічно обґрунтову­вали зазіхання на українські землі та культурну спадщину Київської Русі. Посилення Московської держави наприкінці XV ст. і поява імперських тен­денцій у її політиці, пов'язаних із претензіями на гегемонію над усіма зем­лями Русі, викликали до життя ідеологічну теорію переходу ролі центру православ'я і східної християнської цивілізації від Візантії до Москви. Так на догоду реальним політичним інтересам була трансформована давня візан­тійська ідеологема легітимного "перетікання влади", а отже, і легітимності створюваної імперії. Сутність цієї теорії зводилася до постулату одного з найвидатніших московських ідеологів та церковних публіцистів ченця Філо-фея: "Два ибо Рима падоша, а третий стоит, а четвертому не быти". Переби­раючи на себе функцію головного оборонця "руської" віри після падіння Константинополя у 1453 p., Москва недвозначно заявила і про свої динас­тичні прерогативи на всі руські землі, що в той час мало пріоритет над інши­ми правовими аргументами. Це було підкріплено московськими ідеологами літературно оформленою легендою "Послання про Мономахів вінець", по- j кладеною в основу твору "Сказання про князів Владимирських". У "По­сланні" наголошувалося на походженні московської княжої династії від київ­ського князя Володимира Мономаха, який буцімто одержав царський вінець як своєрідну монаршу естафету від однойменних візантійських імператорів, а потім він перейшов до Москви (так звана шапка Мономаха). Тут прогля­дається ще один аспект цієї теорії, який мав би надати великодержавним] забаганкам "третього Риму" не лише релігійної, а й історичної легітимнос­ті — київський. Його сутність зводилася до того, що ніяка інша, а саме мое-1 ковська історія є безпосереднім продовженням давнішої київської історії, й І перехід всіх земель давньої Русі з Києвом включно під московську руку буде І відновленням історичної справедливості. У запеклих суперечках із Іваном XXI■ та його послами великий князь литовський Олександр вимагав від свого опо-| нента зректися титула "государя всія Русі і Києва", бо це означало відвертії




Українські землі у складі Великого князівства Литовського та Речі Посполитої (XIV—XVI ст.)

претензії на Русь підлитовську (Україну й Білорусь.) У 1494 р. між ними, здавалося, було досягнуто компромісу: Олександр визнав Івана III "госуда­рем всїя Русі", домігшися номінального зречення претензій на Київ, а не­вдовзі (під час воєн з Москвою) вже сам став зватися "великим князем Русі та Києва". По суті суперечка за спадщину Київської Русі була найболючі­шим і найактуальнішим політико-ідеологічним питанням відносин цих дер­жав. У Москві поряд з тезою, що вона є "третім Римом", декларувалося, що вона є і "другим Києвом", щоб переконати всіх сущих у Московщині та поза нею в історичних патримоніальних правах її государя. Адже не випадково поет XVI ст. Себастьян Кльонович зазначав: "Знайте, що Київ у нас на Русі значить стільки, як давній Рим для старих христян, має таку ж він вагу". Прикметно, що й Іван IV Грозний мріяв оволодіти "матір'ю городів руських".

Литовська сторона, теж спираючись на ідеологізовані міфи (наприклад, про римський родовід литовців), московським династичним претензіям про­тиставляла раціональніший доказ — "право меча", яке хоча й не мало шар­му священності, але у тогочасному житті також було цілком прийнятним аргументом, наголошуючи, що литовські великі князі захистили Русь від монголів і нібито обороняли її ще від "скіфів". До речі, цього "доказу" вони вживали і на Люблінському сеймі 1569 p., намагаючись відстояти свої пра­ва на українські землі та запобігти інкорпорації їх Польщею. З поступовим згасанням феодальної литовської державності ця теорія відходила в історію. Натомість московські обґрунтування з косметичними змінами дожили до нашого часу.

Переходячи до розгляду питання про політичне становище українських земель, які не увійшли до складу ВКЛ і Польщі, необхідно спинитися перш за все на процесах і подіях, які визначали долю Північної Буковини. Після роз­паду Галицько-Волинського князівства, до якого вона входила, остання підпа­ла під владу Угорщини з назвою Шипинська земля (центр — м. Шипинці)уїї складі. Важливим для неї був 1359 p., коли її намагалася захопити Польща, але тоді ж вона потрапила до складу новоутвореного Молдавського князівства. Проте з 1387 р. молдавський господар став васалом польського короля, який підтвердив його право на цю землю. У складі Молдавії Буковина зберігала адміністративну автономію до середини XV ст., з якою разом зникла і назва "Шипинська земля". У XVI ст. Північна Буковина у складі Молдавського кня­зівства потрапила у залежність від Порти, що визискувала її як через мол­давських господарів, так і безпосередньо турецькими силами.

Далі слід звернути увагу на те, що іншою землею, яка виявилася відок­
ремленою від України політично, було Закарпаття Буковина,
частина Галицько-Волинського князівства. У XIII ст. його відірвала від ньо­
го Угорська корона, щедро роздавши багаті землі своїм феодалам і като­
лицькій церкві. Збереглися права і за руською знаттю, що поступово мадя­
ризувалася. Адміністративно провінція поділялася на три жупи (округи) на
чолі з жупанами. Після війни з Туреччиною 1543 р. Угорське королівство


Тема 4

фактично перестало існувати. Відтак західне Закарпаття потрапило до скла­ду Священної Римської (Австрійської) імперії Габсбургів, а східне — до кня­зівства Трансільванії. Закарпатські терени дуже потерпали від воєн між цими державами, турецько-татарської агресії, що поряд з нещадним визиском та етноцидом надовго загальмувало розвиток цього краю.

Отже, етнічні русько-українські землі, які були об'єднані у давній Київській державі, внаслідок розпаду останньої та з підкоренням руських князівств іншими потугами виявилися розділені на кілька частин і перебу­вали під владою чужоземних держав аж до XX ст. Деякі ж історично праук-раїнські території так і залишилися в їх складі.

Основні терміни і поняття

Альменда— загальний земельний фонд волосної громади

Баскаки— урядовці хана Золотої Орди у підвладних країнах, що прово­дили облік і збирали данину.

Васалітет(від лат. vassus — слуга) — за середньовіччя система особистої залежності одних феодалів (васалів) від інших, більш могутніх (сеньйорів, сюзеренів).

Волока— земельна міра в Польщі, Литві, Білорусі, Україні, офіційно запроваджена "Уставою на волоки" 1557 р. Містила ЗО моргів і була для ви­значення феодальних повинностей.

Експансія(від лат. expansio — розширення, поширення) — загарбання чужих територій, ринків, джерел сировини, економічне й політичне поне­волення інших країн.

Інкорпорація(від лат. incorporatio — включення до складу) — приєднан­ня, включення, поглинення.

Кондомініум— сумісне здійснення верховної влади над однією терито­рією двома або кількома державами.

Копа— сільська громада.

Латифундія(від лат. latifundium) — велике приватне земельне володін­ня, маєток, помістя.

Магдебургія — право середньовічного міста на самоврядування.

Магістрат— орган міського управління, що здійснював адміністратив­но-судові функції.

Привілей(від лат. privus — особливий і lex — закон) — перевага, пільга, право, надане законом; грамота, якою за феодалізму стверджувалися при-| вілеї.

Сюзеренітет — верховне право одного феодала (сюзерена) щодо іншого (васала) або верховне право однієї держави щодо іншої, залежної від неї.

Унія(від лат. ипіо — єдність): 1) об'єднання держав під владою одного монарха, союз держав; 2) церковна унія — об'єднання католицької та пра-1вославної церкви під зверхністю папи римського.


Українські землі у складі Великого князівства Литовського та Речі Посполитої (XIV—XVI ст.)

Фільварок — велике багатогалузеве феодальне господарство (крім зем­леробства, велося також скотарство, бджільництво, рибальство, винокурін­ня, пивоваріння, селітроваріння, млинарство тощо), що базувалося на праці залежних селян.

Чинш — податок, як правило, грошовий.

Юридики — приватні земельні володіння на території державних (коро­лівських) міст, які не підлягали міській адміністрації та суду.

Персонали

Вітовт (Вітаутас) (1350—1430) — великий князь литовський (1392 — 1430). Боровся за відновлення державної самостійності Литви. Провадив активну зовнішню політику: воював з татарами за український південь і схід (розширив володіння до Чорного моря), збудував систему укріплень у по­низзі Дніпра і Дністра; здійснив три походи на Московське князівство (1406— 1408), встановив з ним кордон; укладав договори і воював з Тевтонським ор­деном. У Грюнвальдській битві (1410) очолив литовське військо, у складі якого були українські загони.

Гедимін (Гедимінас) (р. н. невід. — 1341) — великий князь литовський (1316—1341). Енергійно протидіяв наступу хрестоносців на землі Литви. Активно проводив політику захоплення і приєднання українських і білорусь­ких земель. З 1340 р. почав титулувати себе "королем литовців і руських". Вважається засновником столиці Литви Вільно (Вільнюса).

Глинський Михайло (р. н. невід. — 1534) — політичний діяч XVI ст., український князь, керівник антипольського повстання 1508 р. Освіту здо­був у Західній Європі, служив у цісаря Максиміліана, у курфюрста Альб­рехта. У 1499—1507 pp. — маршалок великого князя литовського Олексан­дра, після смерті якого (1506) організував повстання української та білорусь­кої шляхти проти Сигізмунда І Старого. Зазнавши поразки, втік до Москви, перейшов на службу до московського князя Василія III, відзначився як пол­ководець у битвах проти татар. Під час литовсько-московської війни 1512— 1522 pp. намагався перейти на бік Литви, за що був ув'язнений (1514—1526). Брав участь у боротьбі боярських угрупувань за владу. 1543 р. звинуваче­ний у вбивстві Василія III, помер у в'язниці.

Жигимонт Кейстутович (Сигізмунд) — великий князь литовський (1432—1440), молодший брат Вітовта. Брав участь у міжусобній війні зі Свид-ригайлом, переміг його у битві під Вількомиром (вересень 1435 p.). Внаслі­док змови вбитий 1440 р. у власному замку в Троках.

Олельковичі — литовсько-український князівський рід, що походив від київського князя Володимира Ольгердовича (р. н. невід. — 1398). Олелько Володимирович (р. н. невід. — 1454—1455) — київський удільний князь (1443—1455; за іншими даними 1440—1455). Обстоював територіальну цілісність і політичну незалежність Великого князівства Литовського, Русь-


Тема 4

кого і Жемайтійського, зосередив у своїх руках військову, фіскальну, адмі­ністративну й судову владу, сприяв розвиткові української православної цер­кви і культури. Семеон (Семен) (1420—1470) — останній київський удільний князь (1455—1470). За його правління Київське князівство об'єднало у своїх межах усю Центральну й Східну Україну, досягнувши найбільших розмірів; у 1458 р. православна церква в Україні відокремилася від Московської мит­рополії й була утворена самостійна Київська митрополія. Після його смерті 1471 р. Київське князівство було ліквідоване польським королем Казими­ром IV Ягеллончиком.

Ольгерд (бл. 1296—1377) — великий князь литовський (1345—1377), син Гедиміна. Вів боротьбу проти Золотої Орди, Московського князівства, Польщі та Тевтонського ордену. У 1362 р. у битві на р. Сині Води розбив мон-голо-татарське військо і приєднав до Литви Поділля, Київщину й Перея­славщину. Посадив у Києві удільним князем свого сина Володимира.

Свидригайло(Швидригайло; православне ім'я — Лев; католицьке — Болеслав) (р. н. невід. — 1452) — великий князь литовський (1430—1432), син Ольгерда, брат Ягайла. У 1400—1402 pp. — князь подільский, перед 1408 р. — князь брянський, 1408—1409 рр. — перебував на московській службі. 1430 р. проголошений великим князем литовським. 1431 р. після за­хоплення Ягайлом частини українських земель почав із ним боротьбу, в ре­зультаті якої у 1432 р. був усунений з великокнязівського престолу. Вів міжусобну війну з Жигимонтом, спираючись на підтримку української та білоруської знаті. У 1435 р. у битві під Вількомиром зазнав поразки. Останні роки життя провів у Луцьку, володіючи Волинню і зберігаючи за собою ти­тул великого князя.

Ягайло (Владислав II) (1348—1434) — великий князь литовський (1377—1392), син Ольгерда. У 1386 p., після укладення Кревської унії, став водночас і королем Польщі, прийнявши у хрещенні ім'я Владислава. 1392 p. за Островськбю угодою зрікся великокнязівських прерогатив на користь Вітовта. Засновник польської королівської династії Ягеллонів.

Найважливіші події

1340— початок завоювання Польщею галицьких і волинських земель.

1362— битва на Синіх Водах.

1380, 8вересня — Куликовська битва.

1385— Кревська унія.

1392— Островська угода.

1399,12 серпня— битва на р. Ворскла.

1401— Віденська угода.

1410,15 липня— Грюнвальдська битва.

1413— Городельська унія.

1428—1430— виникнення Кримського ханства.


Українські землі у складі Великого князівства Литовського та Речі Посполитої (XIV—XVI ст.)

1429, січень— Луцький князівський з'їзд.

1482— погром Києва татарами.

1508— повстання під проводом Михайла Глинського.

1529— Перший Литовський Статут.

1557— Вол очна поміра, впровадження фільварків.

1566— Другий Литовський Статут.

1569— Люблінська унія. Утворення Речі Посполитої.

1588— Третій Литовський Статут.

Контрольні запитання та завдання

1. Які українські землі першими увійшли до складу ВКЛ і за яких обста вин?

2. Що означав і як втілювався у життя литовський політичний принцип "Старини не рушимо, новини не вводимо"?

3. Які основні риси та особливості економічного розвитку українських зе­мель у складі ВКЛ?

4. Які наслідки Кревської унії для українських земель?

5. Чому українські магнати виступали проти укладення Люблінської унії, аукраїнська шляхта Ті активно підтримала?

6. У чому полягає сутність впровадженого Польщею від 1569 р. адмініст­ративно-політичного устрою на українських землях, і як він вплинув на їхнє політичне становище?

7. Які мета утворення цехів та. їхня роль у розвитку ремесел на українсь­ких землях?

8. У чому полягає сутність фільфаркового господарства, та як фільварко­ва система вплинула на становище українських селян?

9. Чому в останню чверть XVст.різко зросла загроза Україні з південного сходу?

10. Наскільки ефективно протистояли ВКЛ і Польща тат ар о-турецькій агресії?

11. Які кроки робила Московська держава для встановлення своєї зверх пості над українськими землями у XV—XVI ст.?

12. Які особливості історичної долі українців Закарпаття та. Північної Буковини у XIV — першій половині XVII ст.?

Теми рефератів

1. Соціальна структура України XIV—XVI ст.

2. Демографічні й етнокультурні процеси XIV—XVI ст. в Україні.

3. Середньовічне місто України.

4. Татарсько-турецька агресіяXV— початку XVII ст. проти України: передумови, перебіг, наслідки.


Тема 4

Рекомендована література

1. Антонович В.Б. Очерк истории Великого княжества Литовского до смерти великого князя Ольгерда // Антонович В.Б. Моя сповідь. — К., 1995.

2. Бевзо БЛ. Львівський літопис і Острозький літописець. — К., 1970.

3. Грушевський М. Історія України-Руси. — Т. IV. — К., 1993.

4. Гурбик А.О. Еволюція соціально-територіальних спільнот у серед­ньовічній Україні. — К., 1998.

5. Європейське відродження та українська література XIV—XVIII ст. — К.,1993.

6. Івакін Г.Ю. Історичний розвиток Києва XIII — середини XVI ст. — К.,1996.

7. Історія України в особах: Литовсько-польська доба. — К., 1997.

8. Полонська-Василенко Н. Історія України: в 2 т. — Т. 1. — К., 1993.

9. Русина О.В. Україна під татарами і Литвою // Україна крізь віки. — Т. 6. —К.,1998.

10. Сас П.М. Політична культура українського суспільства (кінець XVI — перша половина XVII ст.). — К., 1998.

11. Тереіценко Ю.І. Україна і Європейський світ. Нарис історії від утво­рення Старокиївської держави до кінця XVI ст. — К., 1996.

12. Шабульдо Ф.М. Земли Юго-Западной Руси в составе Великого кня­жества Литовського. — К., 1987.

13. Яковенко Н.М. Нарис історії України з найдавніших часів до кінця | XVIII століття. — К., 1997.

14. Яковенко Н.М.Українська шляхта з кінця XIV до середини XVI ст. І (Волинь і Центральна Україна). — К., 1998.


Українські землі у складі Великого князівства Литовського та Речі Посполитої (XIV—XVI ст.)

План семінарського заняття

1. Початкова історія українського козацтва. Перші січі. Козацько-селянські повстання кінця XVI — початку XVII cm.

2. Церковне і культурне життя України XIV — початку XVII cm.

2.1. Міжконфесійні відносини. Берестейська унія та її наслідки.

2.2. Фактори й умови розвитку української культури. Ренесанс в Україні.

Методичні рекомендації

1. Початкова історія українського козацтва. Першісічі. Козацько-се­лянські повстання кінця XVI— початку XVIIст. Розглядаючи перше пи­тання, слід зупинитися на надзвичайній вазі в українській історії такого фе­номену, як козацтво. Необхідно звернути увагу на його ґенезу, щоб збагну­ти складний історичний характер і суспільне значення козацтва, яке вже наприкінці XVI ст., за висловом М. Грушевського, не лише "скристалізува­лося вповні, набуло незвичайної екстенсивної сили, стало великою і впливо­вою суспільною верствою, а й покрило собою інші суспільні верстви, стало репрезентантом української народності par excellence, подібно як "народ шляхетський" репрезентував сучасну народність польську".

Документи засвідчують існування козаків у татар Криму ще наприкінці XIII ст. У перших згадках тюрське слово "козак" означало "охоронець" або навпаки — "розбійник". Пізніше — "вигнанець", "авантюрист", "волоцю­га". Найчастіше ним називали вільних, "нічиїх" людей, які промишляли збройно. Саме в цьому сенсі воно закріпилося і за русинами-українцями. Перші згадки про таких козаків датуються 1489 р. Під час походу польсько­го короля Яна-Альбрехта проти татар дорогу його військові на Поділлі вка­зували козаки-християни. Того ж року козацькі загони отаманів Василя Жили, Богдана і Голубця напали на Таванську переправу в пониззі Дніпра і, розігнавши татарську сторожу, пограбували купців. Надалі скарги татарсь­кого хана Вільнові на напади його підлеглих — козаків стають регулярни­ми. Судячи із того, як звично це означення вживається в тогочасних доку­ментах, слід гадати, що козаки-русини були відомі вже не одне десятиліття, принаймні з середини XV ст. А позаяк феномен українського козацтва свідчення спочатку локалізують у Нижньому Подніпров'ї та Подністров'ї — на території так званого Дикого Поля — широкої степової смуги між терена­ми Кримського ханства, його васальних орд та ВКЛ, то зрозуміло, що від своїх сусідів з тюркомовного, переважно татарського, середовища українські козаки запозичили не лише назву, а й чимало інших слів, прикмет зовніш­ності, організації і тактики, ментальності. Поза сумнівом, що й у етнічному складі козацтва певне місце займав татарський елемент.

Спочатку основним заняттям українських козаків, на відміну від їхніх тюркомовних попередників, були промисли — рибальство, мисливство, борт-


Тема 4

ництво в степах, лісах і плавнях, так званих уходах, безлюдного, а інколи і нікому не підвладного, Середнього і Нижнього Подніпров'я. До цього дода­лося також відгінне скотарство, а пізніше — землеробство. Ватаги охочого люду — козаків діставалися сюди з підлитовських руських волостей і про­мишляли, як правило, сезонно. Близьке сусідство татарських кочів'їв при­мушувало їх постійно дбати про захист, а при нагоді давало можливість по­живитися здобиччю. Тому напади, особливо на татар і турків, поряд з госпо­дарською колонізацією Поля теж були одним із їхніх занять. Хоча є дані й про регулярну торгівлю козаків із татарами з XVI ст.

Сутність початків козацтва ттщя ХМ — nepmo\TYOS\oBvra.wXMlc.T. влучно схарактеризував історик Іван Крип'якевич: "Тепер наново розгорівся коло­нізаційний гін, що йшов у напрямі моря. Колонізація росла одночасно з війною. Ватаги уходників ішли в степи озброєні, готові до зустрічі з татара­ми. Степові "промисли" давали великі користі, але вимагали великого зав­зяття, витривалості і відваги. Йшли на них найбільш підприємливі й енер­гійні люди, готові на всякі небезпеки, на боротьбу, навіть на смерть. Степо­вий промисловець мусив бути одночасно войовником".

Висвітлюючи питання про виникнення українського козацтва, варто з'я­сувати проблему його соціальних витоків, проаналізувати особливості про­цесу переходу представників різних суспільних груп до козакування — здо­бування так званого козацького хліба. Довгий час підтримувалася теза, що і головним джерелом формування козацтва були селяни, які рятувались у Полі, у плавнях за Дніпровими порогами так званого Низу від феодального гніту. Насправді втікачі й представники безземельних категорій селянства, хоча, напевно, і траплялися серед козаків кінця XV — початку XVI ст., та аж ніяк не визначали соціального обличчя їхніх гуртів. Козацтво радше ре­презентували два складники: служилі охоронці південного порубіжжя і про-І мисловці-уходники, здебільшого з міського люду "окраїнних міст" Київщи-І ни й Поділля. Сам характер виробничої діяльності українських селян навіть] у період становлення кріпосництва не давав змоги і мотивів для виходу в козацтво. Навпаки, уряди самі заохочували переселення селян до необжитих про-І сторів Середнього Подніпров'я, здебільшого у слободи, на землі, які ледь! почали освоюватися. Лише коли Люблінська унія відкрила можливість маг-| натсько-шляхетської колонізації цих земель, її хвиля все інтенсивніше не-1 сла повсюдно панську займанщину, закріпачення, посилення визиску і гніту,! а їхній тягар у свою чергу дедалі більше підштовхував селян до козаччини. І У містах південних староств на татарському прикордонні значна частина! людності належала до категорій військових служебників — зем'ян, бояр таї слуг. Перші дві з них були давньоруськими за походженням феодальними гру-1 пами, які мали землю і жили з того завдяки своїй службі "кінно і оружно". І Маючи військовий вишкіл і досвід, привчені до дисципліни, вони й ста­ли провідною організаторською силою уходницько-козацьких груп. До того,!


5334435964765451.html
5334490639002722.html
    PR.RU™